Кіт Мурчик та хитра миша
На вулиці різко похолодало. Постукала у двері холодна зима. Наш кіт Мурчик попросився до хати, щоб зігрітися. Мама його впустила і сказала:
‑ Заходь, погрійся, та тільки не бешкетуй і вчасно в туалет просися!
Мурчик в кухні наївся, з блюдечка попив молочка, пішов до кімнати, вклався на м’якому кріслі подрімати. Смачно і довго спав. Та одного разу, вскочивши до кухні, не побіг обідати, а тихенько став підкрадися до буфету.
‑ Мурчику, ти мишу там винюхав? – запитала мама.
А Мурчик, хоч і дуже хотів протиснутися у шпарину за буфетом, та йому це зробити не вдалося. Він і лапку запихав, та дістати мишу, яка невідомо як там опинилася, не зміг.
Цілий вечір кіт просидів на кухні, принюхувався та пантрував за мишею. Стомившись, похлебтав молока і вибіг на подвір’я у відчинені двері. Бабуся, перед тим як лягати спати, завжди відчиняла їх, щоб провітрити хату.
За вечерею мама сказала татові:
‑ На кухні з’явилася миша. І звідки вона взялася?
‑ Миші завжди перед холодами поспішають шукати тепле і ситне місце, ‑ мовив тато.
‑ Поживитися їй нічим не вдасться. Я всі харчі буду тримати в холодильнику, а крупу і борошно зберігатиму у коморі в скляному посуді, закритому щільно кришками.
‑ На кухні миша знайде хлібні крихти і вже не вмре з голоду. Скільки їй там потрібно тих харчів? Це ж тобі не бик і не свиня, ‑ весело мовив тато.
‑ А я й крихітки не лишатиму ні на столі, ні на підлозі. Голодом заморю негідницю! – сердито сказала рідненька.
Щодня забігав Мурчик на кухню і перш за все летів до буфету, хотів спіймати мишу. А вона, ніби навмисно дражнила кота, шкрябала в куточку. Цього разу сидів довго, принюхувався і прислухався.
‑ Треба відсунути від стіни буфет, хай уже кіт спіймає мишу, а то ще сіроманка поробить нори в кутку, ‑ мовила мама до тата.
‑ На твою думку це так просто зробити? Буфет забитий посудом, його не легко зрушити з місця. Вийняти з нього посуд, а потім все повернути назад, на це треба витратити півдня часу, ‑ доводив тато мамі.
А миша тим часом дуже зголодніла, вибігла на середину кухні, загубивши пильність, і потрапила Мурчику прямо в лапи. Кіт з мишею в зубах вискочив у відчинені двері і опинився на подвір’ї. Та не з’їв її, а почав гратися. То лапою придушить, то схопить зубами, то відпустить. Миша прийшла до тями і чкурнула від кота. Він її наздогнав, схопив зубами і знову відпустив. І все одно хитра миша зуміла від нього втекти. Мурчик довго її шукав, ходив, нявчав, та не знайшов.
‑ Що, котику, проморгав свою здобич? – запитала мама, ‑ Іншого разу будеш розумніший…
Віднині на кухні запанував спокій. Мурчик вже не принюхувався і не пантрував на здобич.
Повітряні кулі
Лінда, звичайна безпородна собака, мала неабиякий розум. Сусідський пес Бровко гавкає коли треба і коли не треба. Лінда озивається лише тоді, коли це справді потрібно. Слух у неї відмінний. Завжди вона на сторожі. Прислухається, пантрує за котами, не дозволяє чужим ходити в гості до нашої Мурки, бо вони розпочинають бійки між собою. Особливо весною її дратують котячі весілля. Одного разу Лінда зірвалася з ланцюга і порозганяла всіх Мурчиних женихів. З переляку вони вискочили на дерево і сиділи на гілках, мов величезні груші. По її поведінці всі знали, хто повертається додому. І хоч Лінду завжди годувала мама, вона свою собачу любов дарувала господарю дому, татові. Чомусь дужче любила саме його. Завжди, коли він повертався на машині додому, Лінда здаля впізнавала гуркіт татової машини, починала радісно скімлити, виляти хвостом. Він привозив їй гостинці. Це були залишки обіду або кісточки, які тато купував у м’ясному магазині для Лінди.
Коли ж мама поверталася з роботи, собака зустрічала її коротким ласкавим "Гав, гав!" і лащилась. Та якщо зі школи йшов Сергій, Лінда такі кренделі виписувала від радощів! Гавкала, скімлила та весело крутила хвостом і дивилася йому в очі.
Одного разу хлопець повернувся зі школи, вимив руки з милом і сів обідати. Раптом на подвір’ї голосно загавкала Лінда. Він поглянув у вікно і нікого біля хвіртки не побачив. А собака продовжувала гавкати. Взявся було знову за ложку і тут же її поклав на стіл. Вийшов на подвір’я, підійшов до Лінди і запитав:
‑ Ти на кого гавкаєш?
Собака підняла писок вгору і знову загавкала. Хлопець не відразу збагнув, до чого вона хоче привернути увагу. Лінда подивилася йому в очі і знову підвела писок вгору, ніби говорила: "Подивися в небо!"
Сергій підняв догори голову і побачив над собою дві здоровенні різнокольорові повітряні кулі.
‑ Он на кого ти гавкаєш!
Дві кулі пропливали над хатою, а третя тільки-но з’явилася на горизонті. У колисках, що були під ними, стояли люди і посилали на землю вітання. Їх далекі голоси чула Лінда, тому й здійняла такий галас.
‑ Не бійся, Ліндочко! Вони нам з тобою нічого поганого не зроблять. Краще мовчки дивись на ці повітряні кулі. Краса ж яка!
По небу спокійно пропливали кулі. Сергій і Лінда мовчки за ними спостерігали з землі.
Нота і Жужа
Малий Дмитрик понад усе на світі любив своїх рідних – маму, тата, бабусю, та ще собаку Ноту і кішку Жужу. Влітку разом з татом майстрував собаці нову хату. Він подавав цвяхи, випиляні дошки, молоток і пилку, а тато збивав їх, робив будку.
Нота, велика німецька вівчарка темно-бурого кольору, своїм грізним виглядом наводила жах на незнайомих. Голосно гавкала та рвалася з ланцюга. Здавалося, якщо зірветься, обов’язково станеться біда. Тому вона вдень сиділа прив’язана міцним ланцюгом. На ніч тато її відпускав, мовляв:
– Нехай побігає. Тварині теж потрібна воля.
І вона бігала як навіжена по двору і по саду, розганяючи чужих котів. Та Жужу не займала, бо разом росли, і звикла до неї.
Вранці мама і бабуся шукали зниклі за ніч капці, черевики, що сушилися на лаві проти сонця, та ще зникли три пари рукавиць, в яких рідненька працювала на грядках. Пізніше познаходили їх заритими на городі в землю. Нота все ховала туди: і хліб, і великі кістки. Так вона створювала собі запаси їжі.
Кіт і собака жили мирно. Снідали окремо, а воду пили з одного чавунчика. Частенько гралися. Як тільки Нота ляже на землю і задрімає, до неї підкрадеться Жужа і обережно торкне лапкою по писку. Собака в ту ж мить схоплювалася, і розпочиналася гра. Що вони тільки не витворяли?! Інколи здавалося, що Нота ось-ось розірве Жужу гострими зубами. Та цього не траплялося. Собака кішку хапала обережно, не завдаючи їй болю.
Одного разу Нота мала поганий настрій і не підпускала кішку до води, грізно гарчала. Потерпаючи від спраги, тварина підкралася до чавунчика. Тільки розпочала пити воду, а Нота на неї: "Гав, гав!" Та Жужа не злякалася. Підійшла до собаки і почала тихо нявчати, як ніби просила дозволу напитися. Нота проти сонечка задрімала, а Жужа напилася води. Потім вони затіяли разом нову гру. Жужа сіла на задні лапки, а передніми почала перебирати перед собакою. Нота повторила ці самі рухи. На поріг вийшла бабуся, побачила незвичну гру і мовила Дмитрику:
– Не злякай тварин! Вони теж, як малі діти, люблять погратися. Он яку гру придумали.
Увечері Дмитрик про все побачене розповів батькам. А бабуся додала:
– Я тепер упевнилася, що приказка: "живуть, як кіт із собакою", тобто, не миряться, не завжди відповідає дійсності. Наші собака Нота і кішка Жужа живуть мирно.
